Добре сказано!

 
 

Добре сказано!




 

Людіє! — важко зіп’явся на йоги князь. — Мужі славнії! Думаю, вам так само, як і мені, прикро пересвідчитись — ошукав нас цей зайдисвіт, котрого зустріли ми щиро і з дорогою душею.


Интернет реклама УБС

 

 
Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС  

Так, покарати його ми повинні, зобов’язані, щоб не кортіло іншим чинити такі тяжкі злочини. Бо морочити цілий день голови кращим людям нашого князівства, одривати їх від справ державних — то таки злочин.

— Добре сказано! — відгукнулася радо зала на такі слова.

— Отже завтра, — повів далі, - зранку, на ясну голову, скличемо раду й вирішимо, яку кару заслужив оцей от… — гидливо вказав на Віку. — А поки що, гей, варто! — гукнув. — Киньте його в поруб!

І поки двоє дужаків з мечами на поясах крокували од дверей до столу, князь печально й серйозно дивився на Віку.

— Стривайте! — сказав лише, коли вартові спритно вхопили хлопця й потягли до виходу. Повільно простягнув руки й зняв із Вічиної шиї золоту гривну — свій недавній подарунок. — Ведіть, — дозволив тихо.

Повз довгий нескінченний стіл, повз примовклі люди, під пекучими, виповненими презирства поглядами човп Віка з низько опущеною головою у супроводі двох воїв із стравниці.

Ех, не так він заходив до неї!

Розділ IV

У супроводі двох воїв брів Віка з низько опущеною головою довгими й неширокими передпокоями. Отак і скінчилося неждано-негадано його тріумфальне життя в хоромах. Не вернеться він більше сюди — хіба для того, щоб вислухати присуд. Що то буде за присуд — Віка не знав, та й замислюватися поки не хотів. Зрозуміло одне — безславний кінець, остаточний провал усіх задумів, омріяних звершень. Не гадалося Віці, не уявлялося навіть, що поява його в XIII столітті завершиться так приголомшливо.

Та хоч який засмучений — Віка все ж помітив: його ведуть не тими переходами, що вдень. І це відкриття ще більше пригнітило хлопця. Проте швидко він збагнув — путь його лежить через чорний хід.

Важкі кроки Вічиної варти глухо відлунювали у темряві коридорів. І ще поворот — і всі троє виходять у двір.

Ступнули з ганку у темряву, та враз хряснули позаду двері, і слідом вибіг розпашілий Онисим.

— Стійте! — гукнув. — Велів князь тут його замкнути, поблизу. За стайнею є прибудова. Отуди й ведіть нашого родничка колишнього, — засміявся зловтішно. — А то застудить горло гість дорогий — не зможе про хтомобілі брехати.

Знов хряснули двері, й Онисимові кроки загупали вже ізсередини.

Віддалялися музика й веселий гамір. Натомість вловлювало вухо нове — сюркнув коник, вдарила крилом сонна курка, гавкнув собака… Мирні звуки! І не віщують вони нічого поганого, а ще гостріше пройняло хлопця нехороше передчуття.

— Ось, мабуть! — зупинився воїн із смолоскипом і прочинив двері якоїсь комірчини. Зайшов до неї, звів смолоскипа над головою, розглянувся пильно, чи нема де віконця чи виритого собаками лазу… Тоді додав коротко: — Заводь!

Несильно та невідворотно підштовхнула Віку в спину дужа рука — ще встиг помітити при світлі оберемок старого сіна й розбиту бочку під стіною, — а тоді клацнув знадвору засув, і все поглинула темрява.

Віка лишився сам.

Чув, як зітхали й підфоркували за перегородкою коні, а часом котрийсь ще й тупав глухо копитом у землю й тривожно, здавалось, іржав; і Віці теж хотілося як не заіржати, то схлипнути, заплакати, заревти. Знав — ніхто його не почує.

Хлопчина опустився на сіно й занишк.

«От, Віко, і збулися твої мрії! — думалось йому. — Побував ти, де хотів, і сталося з тобою те, що сам собі намислив. Чому ж там, на лаві у скверику, не спало тобі на гадку, що сказав би ти людям минулого, з чим прийшов би до них, чого навчив би, чим був би корисний?»

Та в цей час якийсь шемріт знадвору порушив довколишню тишу, і подальший плин Вічиних думок, таких простих і справедливих, розчинився в темряві. Віка прислухався.

— За що мені така кара? — долинуло до нього неголосне схлипування. — Для чого я маю все це вчити? — белькотів чийсь знайомий голос. — Навіщо воно мені? Скнієш цілісінькими днями над підручниками, а кому воно потрібно, окрім мого батька і вчителя? Та й хіба може людина все оце вивчити, перечитати?

«Та це ж княжич», — здогадався Віка.

 

 

 

 

Басня – краткий рассказ, чаще всего в стихах, главным образом сатирического характера. Басня – жанр иносказательный, поэтому за рассказом о вымышленных персонажах (чаще всего о зверях) скрываются нравственные и общественные проблемы.



Обновлен 08 фев 2015. Создан 10 дек 2013



 

Сайт знакомств лавпланет