Хтось плаче

 
 

Хтось плаче




 

Друзі сиділи, втупившись очима у тьмяне жевриво, коли це почулося тихе квиління.

Півень схилив голову набік, дослухаючись. Мишібрат пацнув себе по вусі.

— Хтось плаче, — шепнув.


Интернет реклама УБС
 
Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС  

Здавалося, десь поряд хлипають скривджені діти. І голос був не один. Видно, сльози текли з багатьох очей. Мишібрат нахилився; щось темне, не більше за макову зернинку, стрибнуло вгору і, відштовхнувшись від його носа, зникло в пітьмі. Такі самі чорні цятки мигтіли і праворуч, і ліворуч.

Хитруся неспокійно ворухнулась.

— Ходіть сюди, дурненькі, — покликала пошепки.

Пипоть і Мишібрат виразно чули, як плач стихає, немовби дитячі личка втулилися в її м’яку шубку.

А вона, делікатно прикривши мордочку лапкою, позіхнула, удаючи, ніби вже засинає.

— Признайся, Хитрусю, що ти там від нас ховаєш?

— Ох, вони в мене страх які жалісливі… тільки щось таке почують — одразу в плач…

— Та хто ж це?

— Ну… мої блохи, — зашарівшись, прошепотіла лисиця.

Капрал Пипоть здивовано сплеснув крилами, а Мишібрат почухав за вухом.

— Ой, мене вже щось кусає.

— Не кажи дурниць, вони не кусаються. Я годую їх крихтами. Малята такі віддані мені… Може, й справді трохи свербить, коли вони граються в піжмурки й пустують у моєму хутрі… Але кусатись — ніколи.

— А звідки ж у тебе блохи, Хитрусю? — здивувався півень.

— О, це довга історія… В мене серце краялось, коли бачила, як вони бідують. Я взяла їх на виховання в одного підтоптаного пуделя, якого на старість господарі вигнали з дому. Він торгував ганчір’ям, збирав на смітниках розбиті пляшки та кістки… Знаєте, я без дітей жити не можу. І така рада, що зможу викохати їх і навчити гарних манер…

— Блоха завжди залишиться блохою, — з сумнівом зітхнув капрал Пипоть.

Мишібрат недовірливо крутив головою. Зіниці його проти світла зробились вузенькі, мов серп місяця-молодика.

— Слухайте! — нявкнув він зненацька.

Вигнув спину дугою, сердито наїжачився. Півень зірвався з місця, вхопив сурму й вузлик, а Хитруся метнулась убік і зникла в темряві. Чути було, як вона пошепки заспокоює зляканих бліх.

Хрускотіли гілки під важкими копитами. Щось величезне перло навпростець лісом. Нарешті біля вогнища виріс, хропучи, здоровенний вмилений кінь. Вершник підняв смолоскип над головою.

— Гей, люди! — гукнув хрипким голосом.

Півень виступив уперед, мідна сурма відсвічувала, мов цівка пищалі. З хвилину вони міряли один одного очима. Раптом вершник похилив голову, розпачливо охнув і, забувши, що він в Тютюрлістані, заволав рідною мовою:

— ларолівну блакрали!!!

Смолоскип випав у нього з рук і, потріскуючи, гаснув на вологому від роси моху. Гонець повернув коня. Встромив йому в боки довгі гострі остроги і знов пірнув у темряву.

Друзі прислухались, як даленіє тупіт, хрускіт обламуваних гілок, шелест обшмульгуваного листя.

— Це по-блабланському, — прошепотів зблідлий півень. — Королівну викрали, розумієте, королівну…

Запала тиша. Всі стояли, приголомшені цією звісткою.

Тепер вони зрозуміли, чому гінці скачуть на всі чотири сторони світу, розтинаючи нічний морок сяйвом смолоскипів.

Друзі знов тісно збилися біля вогнища. Широко розплющеними очима вдивлялися в темряву. Розбуджені дерева шемрали:

— Треба відпочити, спати пора, хтозна, які ще пригоди попереду…

Півень підніс сурму до дзьоба й заграв вечірню зорю:

День давно вже згас,

це спочинку час.

Долоню — під скроню,

поруч клади броню,

добре щоб спочив,

ворога побив!

Срібні звуки довго бриніли поміж гіллям, пер ше ніж полинути до близьких зірок.

Подорожні зручно повкладалися.

Мишібрат то заплющував очі, то знов розплющував, дивлячись, як танцює полум’я. Але повіки підіймалися щодалі неохочіше. Заспокоєний, мурмочучи свої котячі молитви, він заснув.

Півень ще ласкаво погладив свій згорточок, засунув його під крило і враз захропів. Снились йому, напевно, нові битви. Зорі кліпали срібними віями. Ситий вогонь поволі доїдав перепалені гіллячки, багаття догасало.

У верховітті старих дерев ще раз пролинуло зітхання:

…добре щоб спочив,

ворогів побив!

Але друзі цього вже не чули. Натомлені з дороги, вони міцно спали.

Вікрадення

Уставав рожевий ранок. Сонце розчісувало золоті кучерики. По свіжій блакиті, в якій купалися жайворони, пливли хмарки, котрих тато-вітер і мама-погода саме вивели на прогулянку. Дерева потягалися, розпростували плечі, клени розправляли листя, ялини пробували свою колючу зелену щетину. Лисичка з рушником на шиї поверталась від ставка. Мишібрат навколішках дмухав у попіл від учорашнього багаття. Півень жмутками моху обкладав у вузлику щось дорогоцінне і крихке.

 

 

Сахарный диабет 2 го типа

 

Басня – краткий рассказ, чаще всего в стихах, главным образом сатирического характера. Басня – жанр иносказательный, поэтому за рассказом о вымышленных персонажах (чаще всего о зверях) скрываются нравственные и общественные проблемы.



Обновлен 31 июл 2014. Создан 07 дек 2013



 

Сайт знакомств лавпланет