Говорячи про капусника

 
 

Говорячи про капусника




 

Зіночко! — просичала котрась з дівчат за кущем. — А коли полетить капусник, що з ним робити?

Говорячи про капусника, дівчата, звісно, мали на увазі мене, Баранкіна. Для мене це запитання прозвучало так:


Интернет реклама УБС

 

 
Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС  

«Зіночко, а коли полетить Юрко Баранкін, що з ним робити?»

— Теж у морилку! — відповіла Зінка Фокіна. — Махаон буде у нас експонатом, а на капусникові я вчитиму вас працювати з розпрямилкою.

«Діждався, Баранкін!» — подумав я, прислухаючись до звуків, що долітали з-за куща. З усього було видно, що там закінчувались останні приготування до штурму бузкового куща: брязкали флакони, шурхотіли коробки для пакування метеликів, долітали страшні запитання і ще страшніші відповіді.

— Зіночко, а, якщо махаон (тобто Кость Малинін) потрапить у сачок, можна його за крила брати?

— Ні в якому разі! Треба, щоб у метелика були не потерті крила… Приготуйте морилки! Ніно, у кого булавки для наколювання?..

— У мене.

— Приготуй булавки!

— Ой, я боюсь!

— Катю, візьми у неї булавки!.. Зою, веди спостереження!..

— Я й так веду!

— Всі готові?

— Вссссі! — засичали дівчата, неначе змії.

— Відкрити морилки!

Морилки були відкриті — в повітрі запахло тютюном. Хтось голосно чхнув. Хтось сказав: «Ой, я боюсь!» Одна дівчинка пожалилася кропивою і заойкала. На неї всі зацитькали. З тріском обережно розсунулись гілки.

— Де вони?.

— Ось!

— Де? Не бачу! На нижній гілці?

— Та ні! Вище!

— Вище?

— Нижче!

— Ще нижче! Праворуч! Тепер ліворуч! Он там біля сухого листка два метелики!..

— Ой дівчата! Справді!..

— Тихіше ви там!

Гілки розсовувались, шурхотіння посилювалось, і розчервоніле лице Фокіної, подряпане, у павутинні, з'явилось у гущавині бузку; очі, неначе у божевільної, забігали по листках.

— Ну, що там, що там, що там?.. — зацокали з усіх боків дівчата.

— Нічого… — сказала Зінка Фокіна розгублено. — Нікого!..

Звичайно, якби Зінка Фокіна уважніше придивилася до того місця, на якому вона сама, на власні очі, кілька хвилин тому бачила двох метеликів, то вона при бажанні могла б помітити двох маленьких чорненьких мурашок, що вчепилися всіма лапками у шорстку кору бузку, але Фокіній було не до мурашок.

Вона ще раз пробігла сумними очима по гілках і, глибоко зітхаючи, промовила:

— Як крізь землю провалились… Нікого!

— Як це — нікого?.. А ми хто такі? — прошепотів один мурашка іншому. Мурашка з голубими очима, розсміявся, поворушив вусиками й поплескав лапкою по плечу мураха з чорними очима.

Мурашка з чорними очима глянув на розгублене лице Зінки Фокіної, теж поворушив вусиками й нічого не сказав.

— Дивина! — прошепотіла Зінка Фокіна. — Я ж своїми очима бачила… Не могли ж вони крізь землю провалитися!.. — Вона ще раз обнишпорила весь кущ мокрими від сліз очищами й сказала: —Хай йому дідько! Хай йому дідько!

— Лається! — зрадів мурашка з голубими очима (це був, звичайно, Кость Малинін). — Лається! — сказав він, потираючи лапки. — Зін-зін-зінка Фокіна згадала дідька аж два рази! От здорово!

Кость підкрутив вусики, ляснув мурашку з чорними очима по спині (це був, звичайно, я, Баранкін!) і весь затрясся від беззвучного сміху. Зінка Фокіна ступила крок назад. Бузок із свистом зімкнувся, і ми з Костем залишилися одні на сучку, що гойдався, неначе у шторм.

— Урра! — зрадів Кость Малинін. — Небезпека повітряного нападу минула! Відбій!

Кость Малинін радів, радів, як людина, тобто він радів, як мурашка, що уникнув смертельної небезпеки, коли був ще метеликом. Його веселий голос нагадував сигнали електрозумера.

Хоч я теж, як і Кость, уникнув смертельної небезпеки і встиг вчасно перетворитися на мурашку, проте я не дуже радів: адже якщо ми встигли перетворитися на мурашок, то ми з таким же успіхом могли стати і трутнями. Від мурашиного життя я не чекав нічого хорошого, тому я не поділяв Костевого захоплення і насупившись сказав:

— Ех, Малинін! Що ти наробив, Малинін!

— А що я? — прозузнів весело Малинін. — Що я, за власним бажанням заснув, чи що? Це ж закон природи!

— Та я не про закон природи! Я кажу: «І навіщо ми тільки через тебе перетворилися на мурашок, а не на трутнів?»

— Якби тобі загрожу-жу-жувало потрапити до колекції, чи став би ти вибирати, на кого тобі перетворюватись…

Я на це нічого не сказав Малиніну, адже в його словах, безумовно, була правда.

— І взагалі, Баранкін, — вів далі Кость, — трутні — це щось на зразок мурашок, тільки з крилами, а нам з тобою крила ні до чого, ми з тобою досхочу налітались на цих крилах. Давай же краще заповзем-зем-зем від усього світу під землю, у мурашник. Там ми з тобою, сподіваюсь, нікого не зустрінемо — ні юннатів, ні відмінників, ні котів, ні горобців…

— Дуже ти заховаєшся у мурашнику, — налетів я на Малиніна: його дурні міркування мене просто розізлили… — «Завповзем-зем-зем»!.. Ти хіба не знаєш, що мурашки — це най… найпрацьовитіші комашки у всьому світі? І що їх щодня примушує працювати цей, як його, інстинкт?

— Чому не знаю? — почав виправдовуватись Малинін. — Дуже навіть знаю, що мурашки трудяги. Але сьогодні вихідний день!

Така заява Костя Малиніна була для мене зовсім несподіваною.

— Ну то й що, що вихідний? — стушувався я.

— А у вихідний вони, мабуть, не працюють!

— Значить, по-твоєму, у вихідний день інстинкт на мурашок не діє, так?

— Знаєш, Баранкін, — сказав Малинін переконано, — я взагалі вважаю, що ніякого інстинкту немає.

— Як — немає? — знову розгубився я. — Нам же його викладають у школі.

— Ну то й що, що викладають?.. Просто цей інстинкт усі вчителі навмисне вигадали, щоб нам запитання ставити на уроках! Кумекаєш?

Коли Малинін мені все це пояснив, я одразу ж почав «кумекать»: а може, справді, ніякого інстинкту у мурашок немає взагалі, а вихідний день, навпаки, є… А якщо вихідний день у мурашок є, тоді нема нічого страшного в тому, що ми перетворилися не на трутнів, а на мурашок… Авжеж, у них є вихідний день!.. А може, все-таки нема? Я спробував уявити собі життя без вихідних днів і не зміг. Ще я згадав бесіду, котру в школі проводив з нами лікар. Бесіда була про те, що треба обов'язково відпочивати кожного вихідного дня. Коли вже людям треба відпочивати кожного вихідного дня, то мурахам і поготів: адже вони такі маленькі й немічні. Ні! Звичайно, у мурашок повинен бути вихідний день, він у них, звичайно, є! А коли вихідний є, то, мабуть, усе гаразд! І можна не вішати носа, тобто вуса, і можна бігти в мурашник і зайняти там окрему кімнату, і починати там ходити на голові, і взагалі робити все, що тобі здумається. Здорово я розвеселився від цих думок.

— Малинін! — прозузнів я, стрибаючи з гілки на землю. — Зараз ми розшукаємо з тобою мурашник, займемо окрему кімнату, зачинимось, замкнемо двері і…

— У них же нема, напевне, дверей і замків у кімнатах, — засумнівався Кость.

— Байдуже, — сказав я, розвеселившись ще дужче. — Важливо, що кімнати є, а вже відгородитися чим-небудь од усього на світі ми зуміємо! Ми з тобою метелики вчені і горобці стріляні, нас тепер на полові не проведеш!

Я побіг по землі, на радощах футбольнув якесь сім'ячко, що нагадувало м'яч.

Кость Малинін прийняв мою передачу і відпасував сім'ячко назад. Тільки тут, на землі, я як слід роздивився Костя-мураха. Він увесь блищав так, ніби його начистили ваксою, як чоботи, і талія у нього була дуже кумедна — тонюсінька-претонюсінька, як у дівчиська, і лапок було одразу шість штук. «Це дуже здорово, що у мурашок по шість лапок, — подумав я, — У футбол зручно грати. А надто бити по воротях з усіх шести лап. І у воротях стояти теж зручно: на двох лапках стоїш, чотирма ловиш м'яч…»

На підтвердження своєї думки я підстрибнув у повітрі і ловко прийняв на груди сім'ячко-м'яч усіма чотирма лапками зразу. В обнімку з м'ячем я упав на землю і покотився, заливаючись сміхом від задоволення.

— Куча мала! — крикнув Кость Малинін і впав на мене.

Ми почали було борушкатися, але тут я помітив, що з лісу, тобто з трави, назустріч нам вийшло чоловік шість мурашок. Я, звичайно, дуже зрадів. Скочив на ноги.

— Привіт, хлопці! — крикнув я мурашкам, піднімаючи на знак вітання всі чотири лапки. Потім я вдарив по м'ячу лапкою і сказав: —Може, з нагоди вихідного у футбол зіграємо?.. Вас скільки чоловік? Шестеро? І нас двоє! Якраз! Розділимось на дві команди по чотири! Чур, я — центр нападу!

Справжні мурашки якось дивно поглянули на мене, поплескали одне одного вусиками, пошепталися між собою, позадкували й тихо зникли в заростях трави.

Ми з Костем побігли їх доганяти, але в сусідньому лісі, тобто в траві, вже нікого не було, зате зовсім поряд унизу, під гіркою, ми надибали стежку, якою безперервно снували мурашки туди й сюди.

Одні з них, що були менші на зріст, несли на собі грудочки землі, палички, листочки, соснові голки. Інші мурашки, широкоплечі, з великими головами й могутніми щелепами, тягли гусениць, мертвих мух і жуків…

— Що це вони, Малинін? — насторожившись, спитав я Костя. — Працюють, чи що?

— Та ти що, Баранкін, — відповів Малинін, — це вони гуляють уздовж своєї головної вулиці.

— Як — гуляють? — з сумнівом запитав я.

— А так. Сьогодні ж неділя!

— А навіщо ж вони тягнуть на собі всякі колоди й каміння, якщо сьогодні вихідний?..

Малинін промовчав.

— А як на мене, то вони не гуляють, а працюють…

— Та ти що, Баранкін, — обурився Малинін, — робота може бути у вихідний день?

— А колоди на плечах, а каміння? — спитав я Малиніна.

— А колоди… — відповів Малинін. — А дрючки… Це у них так заведено, гуляти з колодами на плечах!

— Заведено? — перепитав я, потім потер очі лапками, придивився пильніше до мурашок, і серце моє защеміло від лихого передчуття.

Це передчуття виникло в мене і від того, що я побачив, а ще від слів Малиніна, котрі він сказав, дивлячись на мурашник.

— Знаєш що, Баранкін, — сказав Кость, — давай краще не підемо до мурашника, давай краще гуляти самі, де-небудь там… — І Кость махнув у бік, зовсім протилежний тому, де знаходився мурашник.

Власне, я і сам хотів запропонувати це Костю, просто він трохи випередив мене з цією пропозицією, тому я, не вагаючись ані секунди, сказав:

— Давай, Малинін, давай! Включай, Малинін, задній хід. «Поки не пізно», — хотів додати я, але промовчав.

Ми хотіли позадкувати геть від мурашника, проте тут з нами обома трапилось щось незрозуміле: замість того, щоб задкувати назад, ми почали задкувати вперед, до мурашника. Я ясно відчував, що роблю це всупереч власному бажанню, відчував і розумів, однак нічого не міг з собою вдіяти, бо якась невідома сила поволі, крок за кроком, стала наближати нас з Костем до мурашника.

 

Быстрая организация концертов , тамада на свадьбу в киеве;В интернет-магазине Свет и Очаг купить lussole светильник италия . Широкий ассортимент.

 


Басня – краткий рассказ, чаще всего в стихах, главным образом сатирического характера. Басня – жанр иносказательный, поэтому за рассказом о вымышленных персонажах (чаще всего о зверях) скрываются нравственные и общественные проблемы.



Обновлен 31 янв 2015. Создан 01 дек 2013



 

Сайт знакомств лавпланет