Мої пригоди на дорозі привидів

 
 

Мої пригоди на дорозі привидів




 

Якось до нашого міста приїхав мандрівний атракціон. Ми, хлопці, тільки й говорили, що про всілякі розваги, але мама не пускала мене туди.

            — Це дорого. До того ж кататися на чортовому колесі небезпечно, — сказала вона.


Интернет реклама УБС
 
Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС  

            Я розумів, що найкраще піти з татом, але в нього саме було якесь засідання. Потай від мами тато дав мені марку[*].

[* Марка — німецька грошова одиниця і монета, дорівнює 100 пфенігам.]

            — Тільки не кажи мамі, — шепнув він мені.

            Коли я зібрався йти, мама поклала мені в кишеню ще п'ятдесят пфенігів.

            Нас було четверо: Ервін, Петер, Бруно і я. Спочатку ми побігали між наметами і каруселями.

            — Почнемо з чортового колеса, — запропонував Ервін. Мені не дуже хотілось, бо в мене легко паморочиться голова.

            — Боїшся, Ціттербаке? — спитали хлопці.

            Я вдав, наче нічого й не чув. Тоді ми пішли далі, до російських гірок.

            — Давай! — гукнув Ервін. Якраз мимо прогримів візок, у ньому верещали дівчатка.

            — Для мене це дорого, — сказав я. — Хіба ж можна брати з дітей по п'ятдесят пфенігів? Тоді у мене залишиться хіба що на яблуко та цукрову вату.

            Ервін розсердився:

            — Я так і знав, що ти не зважишся.

            У Петера теж не було великої охоти. Він сказав, що й для нього це дорого.

            Ми попрямували далі. Підійшли до "дороги привидів". Це був великий намет, над яким світився напис із електричних лампочок:

            "Хто ще не навчивсь боятись — тут навчиться неодмінно! Навіть на найсильніших чоловіків "дорога привидів" Цезаря Штільмана наганяє жах, від якого течуть сльози і мороз проходить поза шкірою".

            Я прочитав це вголос і відчув, ніби хтось провів холодною рукою у мене по спині.

            Петер і Бруно зовсім принишкли, тільки Ервін буркнув щось.

            У наметі були вхід і. вихід, а між ними лежали рейки, по яких мчали маленькі візки. Люди сідали, візок зривався з місця, клацали двері і... хтозна, що було далі. Через добру хвилину візок вилітав у інші двері. Але які... Жінки й дівчата ховалися за плечима чоловіків, а в чоловіків капелюхи були натягнені на лоба. Із гучномовця щось завивало і вищало.

            Ми стояли перед наметом і мовчали.

            Перший обізвався Ервін:

            — Мені здається, що тридцять пфенігів за одне катання забагато.

            — Що, боїшся? — запитав я, сподіваючись, що той скаже "так". Тоді ми пішли б далі, геть від цього намету привидів. Але Ервін і так був уже сердитий. Він крикнув мені:

            — Сам ти боїшся!

            — Я боягуз? — ображено перепитав я. — Мені б хотілось покататися "дорогою привидів", але ж ти не хочеш.

            Відверто кажучи, не дуже мені й хотілося. Тато часто каже, що для справжнього Ціттербаке мені не вистачає мужності. Але щоб мене називали боягузом...

            — Давай! — гукнув я. — Їдьмо!

            — Гаразд, — понуро відповів Ервін і поліз до кишені по мідяки.

            Ми підійшли до каси. Петер і Бруно не рушили з місця. Вони хотіли побачити, що буде з нами. Касир проголосив:

            — Заходьте! Тут ви почуєте, як цокотять ваші зуби, тут ви затремтите, мов пси взимку.

            Від цих слів мені стало моторошно. Ми сіли у візок. Проїжджаючи повз Бруно й Петера, ми весело помахали їм. Тільки усмішки у нас вийшли якісь болісні. Візок рвонувся вперед, позад нас клацнули великі двері, і ми опинилися в пітьмі. Навкруги вило і ревло. Дорога весь час петляла, тож доводилося міцно триматись, щоб не вилетіти з візка. Раптом у нас втупились якісь палючі очі, і ми промчали під величезною совою. Потім грюкнули кілька дверей. Від страху я втяг голову в плечі. Зненацька перед нами постала блакитно-рожева примара і посварилася на нас пальцем.

            — Тікаймо! — заволав Ервін. — Швидше звідси!

            Але як вийти із візка на ходу, що невпинно мчав уперед, та й справжні пригоди ще тільки починалися! Чиїсь довгі тремтячі пальці вхопили нас за голови і обмацали наші обличчя.

            — Пальці мертвяка! — закричав я і заплющив очі. Потім біля нас спалахнула блискавка і загримів грім. Коли ми розплющили очі, нас засліпило яскраве світло. Раптом ми побачили двох відьом, які танцювали навколо нашого візка. Але найгірше чекало нас попереду. Візок різко сповільнив рух, стало трохи видніше. Ми з Ервіном перезирнулись і вже хотіли полегшено зітхнути, коли зненацька щось помітили. В освітленій ніші стояв скелет і кивав нам. Тепер ми їхали ще повільніше, все ближче й ближче до скелета. У мене волосся стало сторч. Я скочив на ноги й закричав:

            — Не можу більше!..

            Ервін хотів мене затримати, але тут візок сіпнуло. Наступної миті я лежав на холодному піску і нічого не бачив. Тільки здаля долинав жалібний крик Ервіна:

            — Допоможіть! Де ти, Ціттербаке?

            В наметі привидів я лишився сам. Хутчій геть звідси! Я звівся на ноги. Мимо саме промчав інший візок, і жіночий голос сказав:

            — Евальде, знову примара!

            Це, мабуть, вона мала на увазі мене. Навпомацки я став пробиратися вперед. При світлі наступного візка я помітив, що стояв якраз поруч скелета. Я страшенно злякався, спіткнувся і впав, зваливши скелет. Тьху, лиха година! Яка пилюка! Скелет розвалився. Тільки в голові у нього ще світилася зелена лампочка. Отак обдурюють людей, подумав я. Це ж лампочка горить! Навпомацки пішов я далі, від лампочки до лампочки, пильнуючи, щоб на мене не наїхав візок. Я й не помітив, як підійшов до примари і заплутався в її довгому білому вбранні.

            — Клятий привид! — вигукнув я. — Тут усе з картону.

            Саме проїздив візок із двома дівчатками.

            — Воно живе, воно ворушиться! — запхикали вони і, гучно схлипуючи, знову зникли в пітьмі.

            Я почвалав далі. Натрапив також на пальці мертвяка. Сміх та й годі! Просто зі стелі звисали вірьовки. Мабуть, усі ці страхи — чистісіньке ошуканство. Але я ніяк не міг виблукати надвір. Раптом мені спало на думку: вскочу у якийсь візок, коли він проїздитиме повз мене, і так виберуся з цієї дурної "дороги привидів". Біля скелета візки їхали повільніше, і я вирішив стрибати там. Після довгих пошуків я нарешті знайшов скелет і став чекати.

            У першому візку для мене не було місця. В ньому цілувались юнак і дівчина.

            — Гу-гу! Ви попали в пекло! — крикнув я, щоб настрахати їх. Але це анітрохи не стурбувало ту пару. З наступним візком пощастило більше. Мої очі призвичаїлися до темряви, тож навіть у присмерку я побачив, що у візку сиділа одна жінка.

            Коли я стрибнув у візок, то хотів сказати: "Добрий день! Вибачте, будь ласка, я заблукав на цій "дорозі привидів". Але не встиг навіть слова мовити. Жінка зчинила такий галас, якого я ще ніколи в житті не чув. Раптом вона затихла і повалилася на мене. Я мало знову не випав із візка. Жінка була непритомна.

            Коли далі дорогою траплялися нові страхіття, мені вже не було страшно. Закривавлена рука на столі і ноги повішеного, які звисали із стелі, зовсім не злякали мене.

            — Все це картон, все підробка, — сердито приказував я.

            Аж ось нарешті ми виїхали з пітьми. Спершу мене засліпило світло. Потім я помітив Петера і Бруно. Вони приголомшено витріщилися на мене. Кілька дівчисьок, що стояли поруч них, заверещали, побачивши мене. Моя сусідка важко дихала і плакала в хустинку. Я глянув на себе і побачив, що весь аж сірий від пилюки. З плеча у мене звисав чималий шмат білого покривала примари. Тільки тепер я помітив, що тримаю картонну руку скелета. Блискавкою зіскочив я з візка і кинувся навтіки. Лише встиг гукнути Бруно й Петерові:

            — Тікаймо!

            Хлопці побігли за мною, і ми сховалися в парку.

            — А де Ервін? — перевівши подих, запитав я.

            — Він вискочив із намету та як дремене! Лише крикнув: "Альфонса вхопила примара!" — і зник.

            Налякані словами Ервіна, хлопці збиралися покликати поліцію, аж тут і я з'явився.

            — Що, натерпівся? — запитав Бруно і показав на підроблену кістку, яку я все ще тримав у руці.

            — Та було, — буркнув я і шпурнув геть картонну руку і покривало примари. Петер і Бруно стали благати мене, щоб я ще розповів про свої пригоди на "дорозі привидів", але я тільки сказав:

            — Ви ж бачили, хто боягуз? Коли почалося найстрашніше, Ервін утік.

            Вдома тато запитав:

            — Ну, як воно було, Альфі?

            — Ох! — зітхнув я. — Страшенна нудьга. Ти б тільки розсердився, коли б пішов.

            — Принеси з льоху вугілля, — обізвалася мама. Мені не хотілось. Відверто кажучи, я боюсь ходити увечері до льоху. Тож я відмовлявся, аж поки тато пішов зі мною. Там, у льоху, стільки павутиння, певно, є й пацюки. І хто його знає, що там ще ховається.

 

 

 


Басня – краткий рассказ, чаще всего в стихах, главным образом сатирического характера. Басня – жанр иносказательный, поэтому за рассказом о вымышленных персонажах (чаще всего о зверях) скрываются нравственные и общественные проблемы.



Обновлен 30 авг 2014. Создан 28 ноя 2013



 

Сайт знакомств лавпланет